Головна » 2015 » Січень » 8 » Висота
22:44
Висота

     Ця історія відноситься до мого так званого психіатричного максималізму. Простіше кажучи до часу, коли я, з великим ентузіазмом, підхоплював любу нову ідею прочитану, чи почуту на конгресах та конференціях з психіатрії, в яких я завжди охоче приймав участь. Це був час моєї молодості.

     Час, коли кращою в світі групою, на мій глибоко переконаний погляд, була Led Zeppelin, а кращим концертом залишався безсмертний Abbey Road Beatles, а кращими письменниками всіх часів і народів – Макс Фріш, Ремарк та Хемінгуей. Час хіпі, божевільно дорогих джинс і незрозумілої чаруючої назви „Coca Colla” та реальної жуйки Єреванського хлібзаводу №1, яка по мірі жування перетворювалася в камінець, об який зуби можна було зламати, але коштувала лише 15 копійок.

     В мене ще до сих пір зберігається вощена паперова дивного рожевого кольору обгортка тієї жвачки. Зберіг я її ради хохми. Тому що надписи на ній такі: „Хлебзавод № 1. Жевательная резинка. Жуйте на здоровье”. Але при нарізці цієї обгортки з довгої смуги надрукованого паперу відбулося зміщення і папірець, який потрапив до моїх рук в слові „Хлебзавод” виявився без перших двох букв, зате всі інші були на місці. Власне зміст жуйки тепер правильно відповідав назві виготівельника. Це був час моєї молодості.

     А мова про те, як я захопився так званою біхевіортерапією. Це такий вид психотерапії, коли невротичні розлади у пацієнта лікуються за допомогою певної поведінки. Щоб пояснити це зрозуміліше уявіть пацієнта який страждає боязню відкритого простору (вулиць, майданів і т. д.). При цьому психотерапевт стає наче підтримуючим фактором в його страхах і своєю присутністю і впевненістю дозволяє переборювати цей страх.

     А для цього він разом з пацієнтам виходить на ті самі «страшні» майдани і створює ситуацію «опирання» на його спокій і впевненість, виступає наче гарантом того, що нічого не трапиться, що в поєднанні з переконанням і відповідною похвалою чи критикою поведінки пацієнта в той момент дає хороший лікувальний ефект і результати. Зрозуміло, що я пояснив максимально просто.

     Сама техніка біхевіортерапії значно складніша і проводиться в кілька етапів. Вона потребує певних властивостей від самого психотерапевта. Тому не кожен може нею займатися. Хоча варто сказати, що в Сполучених Штатах це самий популярний вид психотерапії. Я розповів про сам метод терапії на прикладі пацієнта з патологічним страхом відкритого простору. А тепер уявіть реального пацієнта за терапію якого я взявся, але тепер вже, з не менш поширеним, патологічним страхом висоти.

     По моєму висоти бояться більшість з нас. І це нормально. Це говорить, що інстинкт самозахисту у нас в нормі.

     Але в даному випадку йшла мова про патологічний страх.

     Молодий чоловік не міг вийти на балкон на шостому поверсі, де він жив. Була проблема переходу мосту, по дорозі на його роботу. Та ще куча проблем пов’язаних з тією незамінною для нас висотою.

     Він дуже яскраво і детально описував свої відчуття коли раптом виявлявся на значному підвищенні, або навіть на все тому ж злополучному мості. Він говорив про підташнування і специфічну млість в ногах, про серце, яке спочатку завмирало, а потім так билося, що здається вискочить, про стукотіння в висках і тоненьку холодну цівку поту по спині, про блідість і головокружіння а основне про поступово наростаючий все паралізуючий страх, який не дивлячись ні на яку логіку і все послаблюючу силу волі чорною хвилею заволодівав всім тілом, проникаючи здавалось би в найменшу щілинку і кожну клітинку тіла, вкінець паралізуючи волю і мислення.

     І вже розумна людина з своєю системою логіки і доказів та переконань безглуздості цих страхів ставала рабом цієї чорної сили. Без права голосу і бажань.

     І тоді приходило інше єдине бажання – забитися кудись в якусь щілину, перетворитися на мураху, закрити вуха і очі щоб не бачити і не відчувати цього жаху. А ще появлялася настирлива думка, що ось зараз він помре і це останній міст в його житті і зараз стане все чорне, беззвучне і це буде смерть. І він відчував, що дійсно помирає.

     Він відчував, як відмирають руки і ноги, як спазмуючий біль повзе десь з під ложечки до серця, щоб вкінець припинити його надривне голосне і часте гупання більше в голові чим в грудях. Предмети плили і віддалялися, голоса якось викривлювалися і ставали глухими. Він відчував, що глохне і сліпне – він помирає. Страх і паніка перемагали.

     Ви можете уявити такі відчуття кожного дня? А по кілька разів на день? А постійне сидіння дома із за неможливості вийти? А звільнення з роботи? І в кінець нерозуміння ні рідних ні оточуючих, які дивлячись на цього молодого хлопця лише могли дати до не можливості безглузду пораду: „Та візьми себе в руки!”.

     Я коли чую такі поради завжди прошу уточнити – як саме взяти себе в руки? Ви думаєте він одразу ж і здався тоді, років три назад, коли в нього виник перший страх і нав’язливі думки про смерть на тій чортовій висоті?

     Ви думаєте він не пробував доказувати собі всю безглуздість своїх переживань і не пробував, зціпивши зуби заставляти себе виходити на той балкон?

     Він пройшов всі стадії боротьби зі своїми страхами. Безрезультатно.

     І ось тепер він тут. І я надиханий новими ідеями лікування нав’язливих станів, які і були в нашого пацієнта. Ну от ми і зустрілися. Я прямо втішився, що мені попав саме він і тут же приступив до терапії.

     Швидко виробляю тактику терапії. Категоричність і впевнений тон голосу з першої нашої зустрічі. Впевнені та беззаперечні команді і рухи. Це подіяло і він “попав в мою зону впливу”. Я вже подавляв його і без того паралізовану страхом волю. Ніяких інтелігентних та роз’яснюючи бесід. Лише агресивно наступаюча поведінка.

     Але основа біхевіортерапії це все таки тренінг в тому місці, де володарем його тіла ставав страх. Потрібна була висота. Варіантів було мало. Можна було звичайно поїхати до нього додому і працювати з ним на його балконі. Можна було іти разом на той злополучний міст. Але все це було далеко і по друге потрібно було покидати територію лікарні на цілий день. Як це пояснити заввідділом? А інші пацієнти? Ці варіанти були виключені одразу ж.

     Залишався ще один – сама психіатрична лікарня з корпусами на три і чотири поверхи і рівним дахом, періодично смоленою, бо після чергової зими знову в сотні місцях протікала.

     На кришу можна було забратися по пожарній драбині. Так це був єдиний і шикарний на мій погляд варіант.

     Він одразу ж відмовився це робити і в категоричній формі заявив, що ніколи і ні при яких обставинах не подереться по цій ржавій драбині чорти куда. І що я, здається більш божевільний ніж він. Все це він випалив одним духом.

     Ну тут мене і понесло. Я не даром говорив, що для цього виду психотерапії потрібні специфічні риси характеру та поведінки самого психотерапевт.

      Я надувся, як індик, і голосом генерала Лєбєдя почав буквально орати на нього. Ця дурна перепалка де я мав більше прав крику. А варто сказати, що на дикі орання в кабінеті психотерапії, де я проводив сеанси вже ніхто ні з персоналу, ні пацієнтів не звертав уваги.

      Особливо після мого чергового захоплення так званою терапією „первинного крику” коли на сеансах я просив пацієнтів орати що є сили, тим самим звільняючи їх від невротичної напруги.

     Варто сказати, що перший мій сеанс цим видом терапії привів відділ в переполох і до мене збіглися і лікарі і медсестри, думаючи, що когось вбивають. А виявилось що то психотерапевт, доведений до тупика нерішучістю вокалу пацієнтки і її попискуванням, сам продемонстрував на всю потужність розспіваного на хорі власного дикого реву, чим шокував як саму пацієнтку, так і весь відділ.

     Отож мої крики та коректну, добре продуману поведінку цього разу всі сприйняли спокійно. А на мого пацієнта це подіяло. Через годину моєї психотерапевтичної обробки, тихо матюкаючись, але рівно настільки щоб це чув його психотерапевт (тобто я) він ліз по ржавій драбині на кришу дурки.

     За ним, весело коментуючи наші подвиги в халаті, що розвівався на вітрі ліз я. Цікава процесія. Добре, що цього ніхто не бачив. Драбина знаходилась на торці одного з корпусів.

     Так, ми вже на даху. Він боязко тримається центру криші прижимаючись до повітряних люків, а я сміливо розходжую по криші з дитячою допитливістю розглядаючи всякі розтяжки, куски поржавленої арматури і невідомо звідки виникнувші пусті пляшки з вигорілими етикетками дешевого портвейну. Ті, що смолили кришу мабуть поправляли тут здоров’я. Розглядаю нові краєвиди. Оцінюю хорошу висоту криші. Від землі нас відділяє невисока цегляна огорожа символічною висотою в сантиметрів 30 і шириною в ступню ноги.

     Ну от я починаю інтенсивно обробляти мого пацієнта, демонструючи свою безстрашність і впевненість активно запрошую його підійти до краю криші. Я переходжу на все більш приказний і в той же час власний тон. Він нерішуче, якось боком, наче ось-ось дремене назад, все таки підходить до мене. Тримається він поки що нічого. Лише напівзігнуті ноги і ця поза готового до старту стаєра виказує його далеко не веселий стан.

     Я стаю все більш активним і в голосі і на жаль в діях. Чому на жаль? Тому, що демонструючи свою впевненість і безпеку, я роблю крок на ту хілу огорожку. І сміливо повертаюсь обличчям до краю. Під ногами дальше нічого. Я сміливий, як останній дурень.

     І тут порив вітру б’є мене в спину в вітрило мого розчахнутого халату. Мною на мить хитнуло вперед в прірву. Мигнули кущі і асфальт далеко внизу. Я лише відчув як мої ноги оніміли, серце на мить зупинилося і я пережив мабуть те, що переживав мій підопічний. Він перелякано схопив мене за полу халату і сіпнув назад. Я стояв з закам’янілою посмішкою на блідому обличчі і пробував побороти тремтіння раптом сівшого і шепітного голосу: „Ну от бачите? Нічого страшного.”.

     Поступово я починав відходити від своєї ж терапії. Ось я відчув як потекла цівка холодного поту по хребту, ось серце ритмічно і надривно загупало, ось почали нити ноги, що відходили від нечутливості оніміння, мілко тремтіли пальці рук.

      Він дивився на мене широко відкритими очима якось ще більш перелякано і очманіло. Мабуть вражений ступеню дурості чи божевілля його психотерапевта.

      Злазили ми мовчки. Мовчки і розійшлися.

      Ще годину я сидів і тупо починав усвідомлювати, що тільки що відбулося там наверху.

      Тепер нарешті я зрозумів і відчув його. Його страх.

       Я часто потім повторював і лікарям і студентам, що можна прочитати сотні книг про банальний головний біль, можна характеризувати цей біль десятками якщо не сотнями характеристик згадуючи навіть те, про що не здогадувався його власник (ступінь вираженості, характер, ритмічність, іррадіацію і т. д.), але поки ти сам не відчуєш на собі що таке головний біль ти ніколи не зрозумієш свого пацієнта, коли він говорить просту банальну фразу „У мене болить голова”. Так само і про страх. Я його пережив.

       Більше я не кричав ні на мого пацієнта ні на кого іншого.

       Хоча варто сказати що після цього випадку стан мого підопічного почав значно покращуватися. Не знаю, що тут допомогло. Чи мій “науковий” підхід, чи неймовірність ситуації, а може мій вигляд ще більш божевільний чим мої пацієнти так подіяли на нього, але дійсно він все менше і менше боявся тієї триклятої висоти.

      Зате я почав не те, що патологічно боятися висоти, а правду кажучи почувати себе доволі хреново, коли наближався до краю якоїсь прірви.

      Може тепер мені пошукати біхевіортерапіста? Кому б передати свій страх?

Из книги "Воздушные рассказы. Хроніка пікіруючої психлікарні" О. Чабана. К.: 2014.

 

 

Переглядів: 698 | Додав: Ganna | Рейтинг: 1.0/1
Всього коментарів: 0